Незвичайні пригоди й переживання випали на долю молодого стрільця Дивізії Павла Грицака. Під Бродами він дістався у совєтський полон… Лише випадковість, збіг повоєнних політичних обставин дозволив йому назавжди залишити «Царство Сатани», пройти «прямо фантастичною дорогою з-під Бродів через Москву» і повернутися на рідні, але вже не свої, землі — Перемишль, Ярослав — у ті тяжкі дні, коли зо дня на день, польські репресії нищили українськість цього княжого краю… Пізніше авторові вдалося передістатися до Мюнхена та зустрітися зі своєю родиною. На жаль, «з багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя», — спогади уриваються в Перемишлі, з весни 1946 року… Спогади Павла Грицака складаються з двох частин: перша — вишкіл і формування Дивізії, битва під Бродами в липні 1944 року; друга розповідає про півтора роки у совєтському полоні, несподіваний вихід з нього та повернення на рідні землі. До уваги читачів: події відтворені у спогадах «на горячо»: останній розділ книги датовано серпнем 1947 року, тобто невдовзі після того, як щасливо завершилася одісея автора

Принцеса у Вежі, Квітка, яка розмовляє, мудрий Лев — таке буває лише у казках. Втім на диво всі ці герої трапилися на шляху цілком адекватної людини Родіона Уса. Аудитор за фахом, Родіон здійснює інспекцію цілком реального великого заводу в цілком реальному маленькому містечку. Але події, що в ньому відбуваються, нормальними назвати не можна: таємничі злочинці душать людей і підвішують їх у так званих «Вежах мовчання» за древнім зороастрійським обрядом. Згодом виявляється, що ці небіжчики пов'язані з контрабандою вантажу подвійного призначення. Хто стоїть за цим? І хто в цій історії сам Родіон — випадковий свідок чи співучасник? А можливо, він — лише уламок стародавньої Вежі…

Перед нами світ Середньовіччя. У ньому надія є гріхом, воля — поза законом, а любов давно замінена хіттю. Жорстокість тут є нормою, а смерть — повсякденне явище. Анджі — простий кріпак — серв. У нього немає права навіть сподіватися на інше життя, проте доля вирішує інакше. Та чи зможе він скористатися цим шансом? Чи зможе прийти з Підземелля Ненависті до Вежі Любові?

Дваццаць восьмага ліпеня, у аўторак, Ютка Казубоўскі прачнуўся, як заўсёды, рана, памыўся, паснедаў на скорую руку і рушыў будаваць вежу да неба. На гліністым пагорку ў канцы сотак мелася ў Юткі круглая, глыбокая яма, дзе на зіму буртавалася бульба. На дне гэтай ямы і заклаў Ютка першы камень у падмурак сваёй вежы. Некаму можа падацца дзіўнаватым, што чалавек у наш час, на скорую руку паснедаўшы, без дай прычыны бярэцца за работу, у якой не было ў людзей аніякай патрэбы з пары Вавілона. Некаму, але не жыхарам Карун, дзе яшчэ зусім нядаўна, у мінулым стагоддзі, капаўся калодзеж скрозь усю зямлю, каб можна было ў яго скочыць і глянуць, што ж робіцца там, на другім канцы свету. Таму, калі Хведар Былінскі, сусед Юткі Казубоўскага, крочыў паўз Юткавы соткі на ферму і спытаўся ў Юткі, што гэта ён тут робіць, дык зусім не здзівіўся Юткавым намерам, а сказаў толькі... (фрагмэнт)

Анджей Сапковський (Andrzej Sapkowski) — хто не знає всесвітньо відомого автора “Відьмака”? Іронія, дотепність, віртуозний сюжет, майстерні діалоги, літературні алюзії та інтертекстуальність — фірмові риси авторського стилю цього польського фантаста. Твори Сапковського перечитують, цитують, пародіюють, за його романами знято серіал і художній фільм, ілюстровано комікси, навіть вигадано комп’ютерну іграшку. Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, “Вежа блазнів” — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики. Отже, у вас в руках “Вежа блазнів” — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора

Рэнс Гендрикс четыре раза пытался установить контакт с жителями Венеры и четыре раз его попытки терпели крах. Жители Венеры не обращали на него никакого внимания, хотя они в полной мере обладали лингвистическими способностями. Терпение Гендрикса лопнуло

Фантастический рассказ повествует о налаживании контакта с аборигенами Венеры

Если королева бросает свое королевство на произвол судьбы, ввязываясь в сомнительную авантюру, то у этого королевства есть два пути: либо благополучно развалиться, либо вернуть королеву-беглянку. Но Главный Советник герцог Дюбелье-Рено и его соратник ученый маг Уильям Гогейтис находят третий путь. И вместо одной королевы-стервы трон занимают сразу две королевы. В целом не стервы, а даже очень приличные дамы: стриптизерша и учительница фехтования. Зачем две королевы, спросите вы? А для пущей надежности! И чтобы жизнь королевская медом не казалась!

Эта книга рассказывает о том, что необходимо знать каждому, — о вежливости, о культуре общения. Она представляет собой сборник живых и остроумных очерков, опубликованных в свое время в польском еженедельнике "Пшекруй". В них практически рассмотрено большинство ситуаций, в которых мы, так или иначе, оказываемся. Для самого широкого круга читателей

Недолго продлилось правление императора Павла I. Взойдя на престол в ноябре 1796 года, он был убит заговорщиками в марте 1801 года. Можно только гадать – как изменилась бы история нашего Отечества, если бы заговор гвардейских офицеров, оплаченный британским золотом, закончился неудачей. Вполне возможно, что не было бы кровавых войн с Наполеоном Бонапартом, не сгорела бы Москва, а Россия осталась бы в стороне от всеевропейской войны. Группа спецназовцев ФСБ «Град» и гражданских лиц из XXI века таинственным образом перенеслись в март 1801 года. И теперь судьба непутевого императора и всей России в руках этих вежливых «пятнистых» людей

Ну и наконец, последнее произведение сборника, жанр которого точно определить затрудняюсь — то ли это художественная публицистика, то ли публицистическая проза. Короче говоря, эссе. Впрочем, его автор Эдуард Геворкян, один из самых известных фантастов «четвертой волны», увенчанный в этом качестве многими премиями и литературными наградами, автор знаменитой повести «Правила игры без правил» и известного романа «Времена негодяев», будучи профессиональным журналистом, в последние годы уже не раз доказывал, что он большой специалист по испеканию вполне пригодных к употреблению блюд и в жанре публицистики (тем, кто не в курсе, напомню два его предыдущих опуса в этом жанре — «Книги Мертвых» и «Бойцы терракотовой гвардии»). По поводу последнего его произведения с витиеватым, но вполне конкретным названием, мне писать довольно сложно: автор и сам по ходу повествования более чем жестко и умело препарирует собственные замыслы и выворачивает душу перед читателем наизнанку. Причем, что характерно, говорит он во многом о тех же вещах, что и я на протяжении почти всего сборника, — только, разумеется, у Геворкяна на все своя собственная точка зрения, во многом не совпадающая с моей. (Ну и что? Не хватало еще, чтобы все думали, как я!) Поэтому остановлюсь лишь на одном моменте — а именно на реакции составителя сборника, когда он прочитал в рукописи упомянутого сочинителя лихие наскоки в его, составителя, адрес. Да нормальная была реакция, скажу я вам. Слава Богу, с чувством юмора у составителя все в порядке. Разве что сформулировал ворчливо про себя «наш ответ Чемберлену»: мол, тоже мне писатель выискался — вместо того чтобы романы и повести кропать, все больше в жанре критико-публицистики экспериментирует. И даже премии за это получает. Лучше бы за роман засел, который вот уже три года никак закончить не может