Сборник посвящен памяти Александра Павловича Чудакова (1938–2005) – литературоведа, писателя, более всего известного книгами о Чехове и романом «Ложится мгла на старые ступени» (премия «Русский Букер десятилетия», 2011). После внезапной гибели Александра Павловича осталась его мемуарная проза, дневники, записи разговоров с великими филологами, книга стихов, которую он составил для друзей и близких, – они вошли в первую часть настоящей книги вместе с биографией А. П. Чудакова, написанной М. О. Чудаковой и И. Е. Гитович. Во второй части собраны некрологи А. П. Чудакову, мемуары и статьи его коллег и друзей. Жизнь Александра Павловича и его живой образ отражены в многочисленных фотографических материалах, а также в некоторых его автографах. Книга подготовлена к 75-летию со дня рождения А. П. Чудакова

В сборнике представлены фантастические рассказы, публиковавшиеся в зарубежных антологиях Analog Science Fiction and fact и Asimov's Science Fiction, а также статья «Красный флаг на Луной», напечатанная в журнале фантастики Saturn Science Fiction and fantasy

Сборник фанфиков по "Чужой жизни" Кима https://author.today/work/19163

В книгу вошла приключенческая проза Германа Матвеева — повесть о пограничниках «Одна ночь» (1938), «После бури» (1959), а также впервые публикуемые повести «В грозном лесу» и «Дела давно минувших дней», более полувека хранившиеся в семейном архиве писателя

Его имя барон Ульрих фон Рингмар. Его земли зажаты между вековечными лесами севера и непроходимыми лесами востока. Его пытается убить регент-наставник, его преследует клан убийц-вампиров, а на его землю идет война. Кто же он? Он наш соотечественник, волею судьбы перенесенный в тело мальчика на окраине мира, вынужденного через боль, кровь и страдания крепко встать на ноги, дабы никто не усомнился в его праве сказать: «Я здесь хозяин!»

Вниманию читателя предлагается сборник анекдотов. Тонкий юмор, блестящее остроумие, забавные парадоксы, комические ситуации, курьезные случаи из жизни – все это здесь, в книге, которая способна доставить немало веселых минут каждому, кто возьмет ее в руки. Читайте, смейтесь и будьте уверены, что все это не про Вас!

Богдан-Ігор Антонич Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин. У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини. Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря. Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину. У 1923-25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом. У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов'янська філологія); З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя». У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева». Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові. Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно. «Зелена євангелія» – це книга природи «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури – лінії і кола. Лінійний час – ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень. Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею: В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії. Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три – «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав – те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою. Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва. У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого – це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину. Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова – «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням. Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст. ОСНОВНІ ТВОРИ: Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія»

Я пишу о том, что вижу и чувствую. Это мир, где грань между реальностью и мечтами настолько тонкая, что их невозможно отделить друг от друга. Это мир красок и чувств, мир волшебства и любви к родине, к природе, к людям

Антуан Мари Жан-Батист Рожер де Сент-Экзюпери (фр. Antoine Marie Jean-Baptiste Roger de Saint-Exupеry) родился 29 июня 1900 года в Лионе (Франция) в аристократической семье. Он был третьим ребенком графа Жана де Сент-Экзюпери.Отец умер, когда Антуану было четыре года, и воспитанием мальчика занималась мать. Детство его прошло в поместье Сен-Морис близ Лиона, принадлежавшем его бабушке.В 1909-1914 годах Антуан и его младший брат Франсуа учились в иезуитском коллеже Ле-Мана, затем в частном учебном заведении в Швейцарии.Получив в коллеже степень бакалавра, несколько лет Антуан учился в Академии искусств на архитектурном отделении, затем поступил рядовым в авиационные войска. В 1923 году ему выдали удостоверение пилота.В 1926 году его приняли на службу в Генеральную компанию авиационных предприятий, принадлежащую известному конструктору Латекоэру. В этом же году в печати появился и первый рассказ Антуана де Сент-Экзюпери "Летчик".Сент-Экзюпери летал на почтовых линиях Тулуза — Касабланка, Касабланка — Дакар, затем стал начальником аэродрома в форте Кап-Джуби в Марокко (часть этой территории принадлежала французам) — на границе Сахары.В 1929 году он на полгода вернулся во Францию и подписал договор с книгоиздателем Гастоном Гиллимаром на издание семи романов, в этом же году вышел в свет роман "Южный почтовый". В сентябре 1929 года Сент-Экзюпери был назначен директором отделения французской авиакомпании "Аэропосталь Аргентина" в Буэнос-Айресе.В 1930 году был произведен в кавалеры Ордена Почетного легиона Франции, а в конце 1931 года стал лауреатом престижной литературной премии "Фемина" за роман "Ночной полет" (1931).В 1933-1934 годах он был летчиком-испытателем, совершил ряд дальних перелетов, терпел аварии, несколько раз был тяжело ранен.В 1934 году он подал первую заявку на изобретение новой системы посадки самолетов (всего у него было 10 изобретений на уровне научно-технических достижений своего времени).В декабре 1935 года во время длительного перелета из Парижа в Сайгон самолет Антуана де Сент-Экзюпери разбился в Ливийской пустыне, он чудом остался жив.С середины 1930-х годов работал как журналист: в апреле 1935 года в качестве специального корреспондента газеты "Пари-суар" побывал в Москве и описал этот визит в нескольких очерках; в 1936 году, будучи фронтовым корреспондентом, написал серию военных репортажей из Испании, где шла гражданская война.В 1939 году Антуан де Сент-Экзюпери был произведен в офицеры ордена Почетного легиона Франции. В феврале вышла в свет его книга "Планета людей" (в русском переводе — "Земля людей"; американское название — "Ветер, песок и звезды"), которая представляет собой сборник автобиографических эссе. Книга была отмечена премией Французской академии и Национальной премией года в США.Когда началась Вторая мировая война, капитан Сент-Экзюпери был мобилизован в армию, но его признали годным только для службы на земле. Используя все свои связи, Сент-Экзюпери добился назначения в авиационную разведгруппу.В мае 1940 года на самолете "Блок-174" он совершил полет на разведку над Аррасом, за что был награжден Военным крестом "За боевые заслуги".После оккупации Франции немецко-фашистскими войсками в 1940 году эмигрировал в США.В феврале 1942 года его книга "Военный летчик" вышла в США и имела большой успех, после чего Сент-Экзюпери в конце весны получил заказ от издательства Рейналь-Хичхок написать сказку для детей. Он подписал контракт и начал работу над философско-лирической сказкой "Маленький принц" с авторскими иллюстрациями. В апреле 1943 года "Маленький принц" был опубликован в США, в этом же году вышла повесть "Письмо к заложнику". Затем Сент-Экзюпери работал над повестью "Цитадель" (не закончена, опубликована в 1948 году).В 1943 году Сент-Экзюпери уехал из Америки в Алжир, где проходил курс лечения, откуда летом ввернулся в свою авиагруппу, базирующуюся в Марокко. После больших сложностей с получением разрешения на полеты, благодаря поддержке влиятельных деятелей французского сопротивления, Сент-Экзюпери было разрешено выполнить пять разведывательных полетов с аэрофотосъемкой коммуникаций и войск противника в районе его родного Прованса.Утром 31 июля 1944 года Сент-Экзюпери на оборудованном фотокамерой и не имевшем вооружения самолете "Лайтнинг П-38" отправился в разведывательный полет с аэродрома Борго на острове Корсика. Его задачей в том вылете был сбор разведданных в рамках подготовки операции по высадке десанта на юге Франции, оккупированной фашистскими захватчиками. Самолет не вернулся на базу, и его пилот был объявлен пропавшим без вести.Поиски останков самолета велись много лет, лишь в 1998 году марсельский рыбак Жан-Клод Бьянко случайно обнаружил близ Марселя серебряный браслет с именем писателя и его жены Консуэло.В мае 2000 года профессиональный ныряльщик Люк Ванрель сообщил властям, что обнаружил на 70-метровой глубине останки самолета, на котором совершал свой последний полет Сент-Экзюпери. С ноября 2003 года по январь 2004 года специальная экспедиция извлекла со дна останки самолета, на одной из деталей удалось обнаружить маркировку "2374 Л", которая соответствовала самолету Сент-Экзюпери.В марте 2008 года бывший летчик "Люфтваффе" 88-летний Хорст Рипперт заявил, что это он сбил этот самолет. Высказывания Рипперта подтверждаются некоторыми сведениями из других источников, но то же время в журналах германских ВВС не было найдено записей о самолете, сбитом в тот день в местности, где пропал Сент-Экзюпери, найденные обломки его самолета не имели явных следов обстрела.Антуан де Сент-Экзюпери был женат на вдове аргентинского журналиста Консуэло Сунцин (1901-1979). После исчезновения писателя она жила в Нью-Йорке, затем переехала во Францию, где была известна как скульптор и художник. Много времени посвящала увековечению памяти Сент-Экзюпери.  Содержание: Сент-Экзюпери - АвиаторСент-Экзюпери - Военный летчик Сент-Экзюпери - Вокруг романов «Южный почтовый» и «Ночной полет» Сент-Экзюпери - Воспоминания о некоторых книгах Сент-Экзюпери - Кто ты, солдат Сент-Экзюпери - Маленький Принц (илл. Гольц) Сент-Экзюпери - Манон, танцовщица (сборник) Сент-Экзюпери - Можно верить в людей… Сент-Экзюпери - Мораль необходимости Сент-Экзюпери - Надо придать смысл человеческой жизни Сент-Экзюпери - Ночной полет Сент-Экзюпери - Обращение к американцам Сент-Экзюпери - Пангерманизм и его пропаганда Сент-Экзюпери - Пилот и стихии Сент-Экзюпери - Письма Натали Палей Сент-Экзюпери - Письма, телеграммы, записи Сент-Экзюпери - Письмо заложнику Сент-Экзюпери - Письмо к генералу Х. Сент-Экзюпери - Планета людей Сент-Экзюпери - Послание американцу Сент-Экзюпери - Послание молодым американцам Сент-Экзюпери - Предисловие к книге Энн Морроу-Линдберг 'Поднимается ветер' Сент-Экзюпери - Предисловие к номеру журнала 'Документ', посвященному летчикам-испытателям Сент-Экзюпери - Преступление и наказание перед лицом советского правосудия Сент-Экзюпери - Смысл жизни Сент-Экзюпери - Среди ночи голоса врагов перекликаются из окопов Сент-Экзюпери - Темы 'Цитадели' Сент-Экзюпери - Франция прежде всего Сент-Экзюпери - ЦитадельСент-Экзюпери - Этим летом я ходил посмотреть на свой самолет Сент-Экзюпери - Южный почтовый    

Рассказы из журналов «Октябрь», «Сибирские огни», «Нева», Проза.ру

Рафальский Сергей Милич [31.08.1896-03.11.1981] — русский поэт, прозаик, политический публицист. В России практически не издавался. Уже после смерти Рафальского в парижском издательстве «Альбатрос», где впоследствии выходили и другие его книги, вышел сборник «Николин бор: Повести и рассказы» (1984). Здесь наряду с переизд. «Искушения отца Афанасия» были представлены рассказ на евангельскую тему «Во едину из суббот» и повесть «Николин Бор» о жизни эмигранта, своего рода антиутопия, где по имени царя Николая Николиным бором названа Россия. А в 1987 увидел свет сборник статей Рафальского «Их памяти» — собр. заметок на культурные и политические темы, выходивших в «Новом русском слове», «Континенте» и «Новом журнале». В отличие от своей ранней статьи с обвинениями в адрес интеллигенции в этом сборнике Рафальский выступает в ее защиту. «Кто только не бросал камешков… в огород русской интеллигенции. К стыду своему и нижеподписавшийся к этому, не слишком благородному делу… и свою слабую руку приложил» (С.7). В статье «Вечной памяти» Рафальский защищает от нападок имя А.Ф.Керенского, присоединяется к обвинениям А.И.Солженицына в адрес западных интеллектуалов за поддержку советского режима («Страна одноногих людей»), но отстаивает свое понимание социализма как демократического общества («Путь человека»). Весь сборник объединяет мысль о защите демократических ценностей как от властей в СССР, их попирающих, так и от тех, кто считал саму демократию виновницей всего случившегося в России