Казка

У творчій спадщині Івана Нечуя-Левицького (1838—1918) значне місце посідають історичні твори. Славному героїчному минулому українського народу присвячено романтичну казку «Запорожці», хвилюючу повість про вільну козацьку державу – Запорозьку Січ. Письменник переносить Січ у зачарований казковий світ під дніпровськими порогами, звеличує січове козацьке лицарство, що навічно залишилося у пам’яті народній. У романі «Гетьман Іван Виговський» відтворено один з найдраматичніших періодів в історії України за часів після смерті Богдана Хмельницького. Герой роману Іван Виговський, безсумнівно, особистість складна і неоднозначна. Вболіваючи за долю України, він все ж таки свої особисті амбіції ставив вище інтересів держави, і, зрештою, влада для нього стала дорожчою за Батьківщину…

Мова та була ще Києво-ломоносовська, книжна, тільки з Великоруською вимовою, що й наддавало їй сутінок великоруський, але й та давня київська мова дуже далеко одскочила од народної української сільської мови. Пригадаймо, що в Києво-Могилянську академію приїхав перший професор з великоросів аж 1803 чи четвертого року, чи що... которий, певно, перший вже читав лекції живою великоруською мовою. Говорити про російську мову в Харківському університеті в такі ранні часи буде занадто сміливо... В другій половині XVIII віку священики подавали прошення до Переяславського владики Гервасія з Липовецького повіту на притиски ксьондзів. Ці прошення писані сливе ніби чистою російською мовою, чистішою, ніж в Тредьяковського. Але... де ж би вони вивчились мови російської, коли вони жили за границею, в Польщі і навіть ніколи й не чули російської чи великоруської мови? А діло в тому, що ще Єкатерина І звеліла професорам Києво-Могилянської академії вимовляти свою книжкову мову на російський спосіб... і вийшла з Києво-української мови — російська. Вона на простий спосіб присвоїла нашу вироблену мову собі... та й годі

Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтеліґентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна. Львів, 1878

«Любов до рідного завжди має конкретні форми. У сучасній Україні, у вирі драматичних подій, розумієш це особливо чітко. За короткими вигуками гасел і формулами патріотичних слів стоять цілі світи, і один із них – світ рідної національної літератури. Видатні твори українських письменників минулого, зібрані тут під спільною обкладинкою, – це не просто набір текстів, що їх вивчення передбачає шкільна програма, а ще й добра можливість зануритись у світ української людини різних часів і усвідомити, які риси, відчуття й ситуації закладені в культурному досвіді українців. Твори, опубліковані в книжці, належать до різних жанрів і різних етапів історії літератури. Деякі з них передають химерну, барвисту, драматичну, а часом навіть комічну атмосферу української минувшини, з її етнографічним колоритом і яскравими портретами персонажів на тлі старожитнього побуту. Це низка літературних образів, улюблених і впізнаваних, наче вишиванки. Вони запам’ятовуються на все життя і спадають на думку як універсальні знаки певних ситуацій – смутний і невеселий сотник Забрьоха чи сварки Кайдашів за грушу, яка врешті-решт таки всохла, увійшли в нашу свідомість і в приказки. Весела й спостережлива вдача українця відображується в літературі здавна і творить одну з національних прикмет…»

Унікальна праця класика української літератури Івана Нечуя-Левицького вийшла друком вперше 1876 р. У доступній науково-популярній формі письменник викладає свій досвід осягнення світогляду рідної нації, співвідношення в ньому народних традицій, віри, науки, філософії, історії. У розповідях постають зримі образи героїв української міфології, а також самі легенди про створення світу, мирове дерево дуб, створення людей. Соковита мова, картини народного життя роблять прочитання цього забороненого і забутого твору відкриттям цілого неповторного самобутнього світу наших пращурів

У повісті-хроніці І. С. Нечуя-Левицького (1838– 1918) з неперевершеним гумором, іноді навіть карикатурно змальовано життя українського духовенства 20—40-х років минулого століття. Читача захоплюватимуть смішні пригоди і старосвітських, і новітніх батюшок і матушок – численні «гарбузи» Балабухи, «скакання в гречку» його попаді Олесі, запопадливість у хазяйстві дружини Харитона Моссаковського. Глузуючи з духовенства, письменник з теплою симпатією показав народ, його побут, його несміливі спроби протесту проти різних знущань