В ті часи, коли в українських землях наприкінці ХІХ — напочатку ХХ ст. зародився новий національний рух, відомий російський великодержавник В. Шульгін писав: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури: це ті чинники, що спроможні призвести до повного її виходу з орбіти наших інтересів». Сучасні кремлівські імпершовіністи, які вважають Україну частиною Росії і не змирились з відновленням незалежної української державності, досі керуються цією настановою. Основним знаряддям реалізації вибудованої ними гуманітарної стратегії щодо України є продовження війни проти української мови, яка триває вже кілька століть, і є війною на знищення української національної ідентичності, як фундаментального системотвірного чинника і підґрунтя української державності. Ця війна була і залишається безперервною: вона здійснювалась з різною інтенсивністю, в різних формах і різними методами впродовж всієї історії українсько-російських стосунків. Сьогодні війна проти української мови ведеться владою путінської Росії в режимі спецоперації із залученням багатьох представників українського політикуму та створеної в Україні «п’ятої колони», яка діє під прикриттям численних фінансованих і керованих ззовні проросійських організацій та рухів

У книзі висвітлені вузлові питання правової оцінки геноцидного характеру Голодомору 1932–1933 рр. в Україні у світлі Конвенції ООН 1948 р про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Основну увагу приділено обґрунтуванню наявності наміру тоталітарного комуністичного режиму частково знищити українську націю шляхом виморення голодом українських селян, які були її питомим складником. Розкрито механізм здійснення Голодомору, порушені питання відповідальності його ідеологів, організаторів, замовників та виконавців. Обґрунтовується необхідність формально-юридичної оцінки Голодомору компетентними органами України для з’ясування всіх його обставин та негативних наслідків