Эта книга — своеобразный срез (от Чикаго до Ферганы) новаторской, почти невидимой литературы, которую порой называют «странной»

Каждый одержим своим демоном. Кто-то, подобно Фаусту, выбирает себе Мефистофеля, а кто-то — демона самого Декарта! Картезианского демона скепсиса и сомнения, дарующего человеку двойное зрение на вещи и явления. Герой Владимира Рафеенко Иван Левкин обречен время от времени перерождаться, и всякий раз близкие и родные люди не узнают его. Странствуя по миру под чужими личинами, Левкин помнит о всех своих прошлых воплощениях и страдает от того, что не может выбрать только одну судьбу. А демон Декарта смеется над ним и, как обычно, хочет зла и совершает благо…

У недалекому майбутньому український студент Андрій Чумак погодився взяти участь у науковому експерименті й за допомогою розшифровки коду ДНК візуалізувати «пам’ять поколінь» — відчути й особисто пережити найяскравіші моменти з життя сімох своїх предків. Найстрашніше, що він боявся побачити, — як дідусь зраджує бабцю. Та його нові спогади склалися в приголомшливу, жорстоку у своїй правдивості історію країни: правда народовців кінця ХІХ століття, правда паризьких емігрантів, правда селян з ядерного полігону Харківщини, правда переселенців з охопленого війною Донбасу — усе це в ДНК Чумаків!

Дилогия «Долгота дней» состоит из двух частей. Одна — собственно романное тело. Вторая — новеллы, автором которых является один из персонажей романа. Романное тело представляет собой сказку о войне. Собрание новелл, напротив, выдержано в духе реализма. Рафеенко с легкостью соединяет казалось бы несоединимое, использует дерзкие риторические приемы, щедро разбрасывает по тексту аллюзии, цитаты и перефразировки. Все его бесшабашные чудеса не просто так, а с намерением, с идейной подоплекой, за ними кроется четкая система представлений об устройстве мира и отношении к нему

Едва открыв «Краткую книгу прощаний», читатель может воскликнуть: да ведь это же Хармс! Те же короткие рассказики, тот же черный юмор, хотя и более близкий к сегодняшним реалиям. На первый взгляд — какая-то рассыпающаяся мозаика, связи то и дело обрываются, все ускользает и зыблется. Но чем глубже погружаешься в текст, тем яснее начинаешь понимать, что все эти гротескные ситуации и странные герои — Николай и Сократ, Заболот и Мариша Потопа — тесно связаны тем, что ушло, уходит или может уйти. И тогда собрание мини-новелл в конце концов оказывается многоплановым романом, о чем автор лукаво помалкивает, — но тем важнее для читателя это открытие. В 2016 г. «Краткая книга прощаний» была отмечена премией Национального Союза писателей Украины имени В. Г. Короленко

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити себе від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема — викривлено сприймати якісь вирази, а відтак неправильно — аж до абсурду — їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослому віці з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як-от Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати нею блискучий роман. Зокрема — про занурення російськомовного переселенця в радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з роллю пасивного об’єкта «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна для одної на суцільний «мондеґрін». Чи є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто бодай спробувати уважніше вслухатися: а раптом поталанить розшифрувати спотворені звучання

Опубликовано в журнале: «Знамя» 2011, № 8