Пол Каланити – талантливый врач-нейрохирург, и он с таким же успехом мог бы стать талантливым писателем. Вы держите в руках его единственную книгу. Более десяти лет он учился на нейрохирурга и всего полтора года отделяли его от того, чтобы стать профессором. Он уже получал хорошие предложения работы, у него была молодая жена и совсем чуть-чуть оставалось до того, как они наконец-то начнут настоящую жизнь, которую столько лет откладывали на потом. Полу было всего 36 лет, когда смерть, с которой он боролся в операционной, постучалась к нему самому. Диагноз – рак легких, четвертая стадия – вмиг перечеркнул всего его планы. Кто, как не сам врач, лучше всего понимает, что ждет больного с таким диагнозом? Пол не опустил руки, он начал жить! Он много времени проводил с семьей, они с женой родили прекрасную дочку Кэди, реализовалась мечта всей его жизни – он начал писать книгу, и он стал профессором нейрохирургии. У ВАС В РУКАХ КНИГА ВЕЛИКОГО ПИСАТЕЛЯ, УСПЕВШЕГО НАПИСАТЬ ВСЕГО ОДНУ КНИГУ. ЭТУ КНИГУ!

Ця книга мемуарів – єдина, яку залишив по собі талановитий американський нейрохірург Пол Каланіті. Він вивчав англійську літературу та біологію в Стенфордському університеті, історію і філософію науки та медицини в Кембриджі, з відзнакою закінчив Єльську школу медицини і мріяв стати лікарем, а колись на пенсії – взятися до письменництва. У травні 2013 року, за крок від омріяної медичної й наукової кар’єри, Полу Каланіті діагностували рак легенів 4-ї стадії й він розпочав свою книгу. Крапку в ній поставила його смерть навесні 2015-го. А за десять місяців відверта й мужня історія боротьби, кохання та самовідданої лікарської праці стала бестселером № 1 за версією The New York Times і увійшла до лідерів продажів на Amazon.com. «Чому я?» Помирати від раку в молодому віці й знати, що твій випадок – один на десять тисяч. Безліч разів повідомляти хворим про страшний діагноз, вирішувати, чиє життя можливо врятувати, а чиє ні, – і раптом самому опинитися на лікарняному ліжку й чекати вироку, скільки тобі залишилося. Назавжди розпрощатися з мріями про складні операції та наукову працю… А тоді зрозуміти: іншого вже не буде й правильне запитання: «А чому не я?» І, забувши про біль, прийти до операційної, жити, кохати – і взяти на руки новонароджену донечку…